лого
Гаряча лінія: 071-301-73-52 (Фенікс); 071-404-69-29 (щодо питання безвісти зниклих і обміну полоненими*) ombudsman_dnr@mail.ru

Кореспондент агентства новин «Харків» продовжує спілкуватися з людьми, які через українські спецслужби опинилися у в’язниці і перенесли жахливі катування і знущання. Раніше ми розповідали вже дві історії про подібні випадки.

Чоловік з цієї історії побажав залишитися анонімним, для матеріалу ми назвемо його Іван. Він не боїться переслідування, адже воно і так є, не боїться показати обличчя на камеру – йому просто не хочеться зайвої уваги до себе. Колишній військовополонений зіткнувся зі страшними подіями у своєму житті, пройшов через них і тепер вирішив цим поділитися.

Народився чоловік в Таганрозі, звідки переїхав до Донбасу після весілля – його дружина мешкала у Донецьку. Для Івана ця війна почалася 22 травня 2014 року, коли він особисто спостерігав, як прибули військові (контрольовані олігархами) розстріляли блокпост ЗСУ, задіявши при цьому три гелікоптера.

Екс-військовослужбовець відмовився здаватися без бою, тому спробував відбитися. До гаражу, де була зброя, він дістатись не зміг через прицільний вогонь з боку спецслужби, але встиг кинути в їхній бік гранату – всі сховалися і залишилися живі. Івана і дружину побили буквально до напівсмерті, його кинули в машину і відвезли до Волновахи. Пізніше чоловіка перевезли до аеропорту Маріуполя, до тієї самої «бібліотеки» під контролем «Азова», про яку тільки зараз стало відомо громадськості. За деякий час він опинився у в’язниці СБУ і лише після цього Івана помістили до в’язниці.

«У СІЗО я провів майже три роки. За весь час наді мною було 43 суду – жодного вироку. СБУ не могла і не змогла довести мою причетність ні до чого», – уточнює Іван.

Він і всі інші ув’язнені активно піддавалися катуванням з боку українських спецслужб: «Приходили хлопчики в балаклавах, починали бити, хто чим. Використовували шокери, до кінцівок прив’язували дроти і польовий телефонний апарат – так катували струмом. Також клали на обличчя ганчірку, заливали водою, як в американських фільмах, так само».

Знущалися над чоловіком (хоча для молодиків це було розвагою) приблизно протягом півроку. Але коли перевели до в’язниці, то бити припинили, залишили тільки знущання струмом і водою, аби сліди не було видно. Допомагати, звісно, не збиралися:

«Допомоги не надавали, жодного разу. Навіть «Червоний хрест» не надавав допомогу. Були тільки постійні погрози, а допомоги ніякої. У в’язниці могли хіба що принести таблетки … від розладу шлунка. Ось таке лікування».

Умови утримання були неприйнятними за будь-якими нормами. Бетонні камери без опалення, без скла на вікнах, по стінах постійно лилася вода, годували пшоняною кашею з опаришами, всіх били і катували. Такого не витримували навіть місцеві в’язні. Два рази до Івана садили досить проукраїнських людей, але навіть ті просили забрати їх з собою на обмін і погоджувалися «із задоволенням піти воювати на боці ЛДНР».

«Пам’ятаю, в СБУ сиділи, туалетів там не було, всі справляли нужду у пляшки. І до нас, до купи мужиків, підселили одну жінку. Ось і уявіть, як їй було. Її так само катували, навіть ґвалтували. Якщо вони своїх товаришів розстрілюють, що можна казати про нас?» – каже Іван.

Після тривалих знущань чоловік важко пересувається і не може ніде працювати, та й вік вже не той. Живе він зараз лише на пенсію в 4 тисячі рублів, планує зробити собі російський паспорт, їхати з Донецька не хоче, але і в разі повної амністії в Україні не повернувся б туди: «Жити з людьми, які вас ненавидять, зневажають – це просто нерозумно. Можливо, за багато років щось зміниться. Але не зараз, це нереально».

Джерело: Новинне агенство «Харків»